Януш Корчак "Щоденник"

[me_geneva]

1942.
"Після війни люди довго не зможуть дивитися одне одному в очі, щоб не вичитати питання: "Як це сталося, що ти живеш, уцілів? Що робив?"."


"Так. Про себе. Про свою малу і важливу особу.
 Хтось злостиво написав десь, що світ є крапелькою бруду, завішеною у безмежжі; а людина є твариною, котра зробила кар’єру.

Що ж, може бути і так. Але доповнення: та крапля бруду знає страждання, вміє кохати і плакати, вона сповнена туги.
А кар’єра людини, якщо зважити сумлінно, сумнівна, дуже сумнівна".

"Все має свої межі. Тільки зухвала безсоромність безмежна. Власті розпорядилися очистити шпиталь на Ставках..."

"Бува, що зустрічаємо когось, після багатьох років відсутності. У його зміненому лиці читаємо власну відмінність від того, що було і чим ми були. ..."

"Чи читав Марк Аврелій притчі Соломона? Як заспокійливо діє його щоденник".

"Наївні і поштиві є люди. Мабуть, нещасливі. Не дуже знають, у чому полягає щастя. Кожний розуміє його інакше...

Один: смачний чулент або ковбаса з капустою. Другий: спокій, комфорт, зручність. Третій: дівчата, численні і різні. Четвертий: музика або карти, або подорожі.
І кожний інакше захищається від нудьги і туги.
Нудьга — голод духу. Туга — прагнення, прагнення води і польоту, свободи і людини-повірника, сповідника, порадника — ради, сповіді, зичливого до моєї скарги вуха.
Дух тужить у тісній клітці тіла. Люди чують і розмірковують про смерть під кутом кінця, а вона є лише подальшим триванням життя, іншим життям.
Якщо не віриш у душу, мусиш усе ж визнати, що тіло твоє буде жити як зелена трава, як хмара. Адже ти є водою і пилом.
"Світ є переміною зла, вічно тривалою", — каже Тетмаєр.
Цей недовірок, песиміст, іроніст, нігіліст теж говорить про вічність. "

Понура, гнітюча щоденникова література. Митець або вчений, політик або вождь входять у життя, сповнені амбітних замірів, сильних, агресивних і плавних рухів — живої мобільності діяння. Спинаються вгору, переборюють перешкоди, збільшують сферу впливів, озброюються досвідом і численними друзями, дедалі продуктивніше і легше, етап за етапом наближаються до своїх цілей. Це триває десять, часом два, три десятиліття. А потім...

Потім уже втома, потім уже крок за кроком, уперто, у раз обраному напрямку, уже зручнішим шляхом, з меншим запалом і з болісним відчуттям того, що не так, що замало, що набагато важче самотньому, що додається тільки сивина і дедалі більше зморшок на колись гладкому і зухвалому чолі, що око бачить уже слабше, кров кружляє повільніше, а ноги ледве носять.

Що ж? — старість.

Один опирається і чинить, прагне по-давньому, навіть швидше і сильніше, щоби встигнути. Тішить себе надією, захищається, бунтує і метається. Другий у смутному зреченні починає не тільки відступатися від себе, але навіть повертає назад.

— Більше не можу.
— Більше не хочу навіть пробувати.

— Не варто.

— Більше не розумію.
— Якби повернули мені урну спопелілих літ, енергію, розтрачену у блуканнях, марнотратний розмах колишніх сил...
Нові люди, нове покоління, нові потреби. Уже його дратують і він дратує — спочатку непорозуміння, а потім непорозуміння вже постійне, їхні жести, їхні кроки, їхні очі, білі зуби і гладке чоло, хоча вуста мовчать...

Всі і все довкола, і земля, і ти сам, і зорі твої говорять:

— Досить... Твій захід... Тепер ми... Твоя межа... Твердиш, що й ми так... Не сперечаємося з тобою — ти знаєш краще, ти досвідчений, але дозволь нам спробувати самостійно.

Такий порядок життя.

Так людина і тварини, так, мабуть, дерева, і хто знає, може, навіть каміння, їхня воля, сила і час.
Сьогодні твоя старість, а позавтра дряхлість.

І дедалі швидше кружляють стрілки на циферблаті годинника.

Кам’яний погляд сфінкса ставить одвічне питання:

— Хто вранці на чотирьох ногах, опівдні бадьоро на двох, а ввечері на трьох?

Ти — опертий на костура, задивлений у згасаюче, холодне проміння призахідного сонця.

У своєму життєписі я спробую інакше. Може, щаслива думка, може, вдасться, може, треба власне так.

Добрий Боже!


Дякую Тобі, добрий Боже, за луки і барвисті заходи сонця, за свіжий вечірній вітерець після жаркого дня спеки і тяжкої праці.
Добрий Боже, котрий вигадав так мудро, що квіти мають запах, світлячки світять на землі, іскри зірок — на небі.

Якою ж радісною є старість.

Яка люба тиша.

Любий відпочинок.
«Людина, яка без міри обсипана Твоїми дарами, яку Ти створив і врятував...»