![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
me_geneva...Сім поколінь, казала мама, двісті років ми, мама завжди казала ми, навчали глухонімих дітей говорити, хоча мама ніколи не навчала глухонімих дітей, вона викладала історію, не могла ж вона мати на увазі, що навчати глухонімих і навчати історії - одне й те ж, з її вуст це звучало так, ніби ми навіки заточені в цій самозреченій самовідданості, так ніби прийдешнім поколінням не дозволено звільнитись від обовязків цього "ми", від обовязку навчати інших, жити для інших, особливо для дітей. Ці сім поколінь звучали, як казка, так ніби семи поколінь вистачило аби сягнути вічності. Ми завжди навчали, казала мама, всі ми були вчителями, й іншого нам не дано.... Її сестра, її мама, її дідусь і всі дідусеві брати й сестри, його батько й батько його батька навчали глухонімих дітей, засновували школи та сиротинці й жили з цими дітьми під одним дахом, все з ними ділили, вони не проводили межі між покликанням і життям, ці альтруїсти, мама любила це слово, всі вони були альтруїсти, казала вона, й була переконана, що носить у собі цей альтруїстичний спадок...
Фейсбук 1940.
Іноді в мене було відчуття, що я просуваюсь крізь будівельне сміття історії. Не тільки мої пошуки, все моє життя поступово втрачало сенс. Надто багато мертвих хотілось мені прикликати до життя, але для цього в мене не було жодної продуманої стратегії. Я читала випадкові книжки, подорожувала випадковими містами й робила зайві, ба навіть хибні рухи. Але, можливо, - це просто сміливе припущення - всіма цими рухами я потривожила духів минулого, зачепила якусь тендітну мембрану, десь там, на найнижчій верстві небес, до якої людині ще не дано дотягнутись. І я була переконана, що моя мама, норовлива вчителька історії, завжди перебувала в цьому оточенні.
Цього разу задзвонив телефон. Новий, 2011 рік в Києві. Мама підходить до апарата.
- Мене звати Діна, каже стара пані, я чула, що ви збираєте все про 77-му київську школу, я закінчила цю школу в 1940 році. Я дзвоню з Єрусалима.
Нам давно вже ніхто не дзвонив з 1940 року, звідти війнуло холодом, так ніби дзвінок той був просто із потойбіччя, доказом цього був Єрусалим, проміжна станція.
Мама стояла як вкопана, зі слухавкою в руці, й спромоглася лише хриплим, але сильним голосом вимовити: так, слухаю Вас.
Телефон поставили на гучномовець. Новорічні гості заніміли.
- З Києва ми виїхали відразу на початку війни, сказала Діна рішуче. Нас евакуювали в Дагестан. В сімдесятих роках ми виїхали звідти в Ізраїль, до Києва я вже ніколи не повернулась. А тут знайшла одну однокласницю з випускного класу 1940 року, на фейсбуку. Вона сказала, що Ви нас шукаєте. Так, мені 88 років, з компютером собі раджу, донька допомагає. А Ви архівістка?
- Ні, я вчителька історії, сказала мама й розповіла, що вже сорок років працює в цій школі й намагається зібрати її історію, хоча я б сказала, мама заново її створює. Колись, багато років тому, я поставила з учнями спектакль, сказала вона, про випускників, які просто в день свого балу, перший день війни, пішли на фронт, деяких ми навіть розшукали й запросили на сцену. Замість відповіді Діна поіменно перелічила всіх однокласників, а тоді всіх учителів і деяких батьків. Вона памятала всіх, сімдесят років по закінченні школи.
Після війни, коли ті, хто вижив, поступово повертались до Києва, з фронту, з евакуації, про Діну ніхто нічого не знав. Чверть класу полягло на війні, і в певний момент люди перстали шукати одне одного. Діна єврейка, її міг заковтнути Бабин Яр або ще якийсь. Іноді не шукали, бо були певні. Однак Діна залишилася живою.
- А де ви мешкали в Києві, спитала мама?
- Недалеко від школи, на Інститутській.
Почувши цю назву, мама занепокоїлась.
- Де саме?
- На розі Карла Лібкнехта.
- В сірому будинку на розі? Навпроти аптеки?
-Так, сказала Діна, перший підїзд зліва.
- Але ми теж там мешкали! - закричала мама.
- Але в нашому будинку не було Петровських, відказала Діна.
- Але ж я Овдієнко!
-Свєточка! - скрикнула тепер уже Діна.
Всі присутні мовчали, так ніби розуміли, в чому річ. Батько був перший, хто коротко схлипнув. Мамі подзвонив хтось, хто був уже дорослий, коли вона була ще дитиною. Більше нікого з цього покоління не залишилось...
Діна й справді була маминою сусідкою, на тринадцять років старшою від Свєточки. Вона пам'ятала всіх членів її сім'ї та інших довоєнних сусідів...
Фейсбук 1940.
Іноді в мене було відчуття, що я просуваюсь крізь будівельне сміття історії. Не тільки мої пошуки, все моє життя поступово втрачало сенс. Надто багато мертвих хотілось мені прикликати до життя, але для цього в мене не було жодної продуманої стратегії. Я читала випадкові книжки, подорожувала випадковими містами й робила зайві, ба навіть хибні рухи. Але, можливо, - це просто сміливе припущення - всіма цими рухами я потривожила духів минулого, зачепила якусь тендітну мембрану, десь там, на найнижчій верстві небес, до якої людині ще не дано дотягнутись. І я була переконана, що моя мама, норовлива вчителька історії, завжди перебувала в цьому оточенні.
Цього разу задзвонив телефон. Новий, 2011 рік в Києві. Мама підходить до апарата.
- Мене звати Діна, каже стара пані, я чула, що ви збираєте все про 77-му київську школу, я закінчила цю школу в 1940 році. Я дзвоню з Єрусалима.
Нам давно вже ніхто не дзвонив з 1940 року, звідти війнуло холодом, так ніби дзвінок той був просто із потойбіччя, доказом цього був Єрусалим, проміжна станція.
Мама стояла як вкопана, зі слухавкою в руці, й спромоглася лише хриплим, але сильним голосом вимовити: так, слухаю Вас.
Телефон поставили на гучномовець. Новорічні гості заніміли.
- З Києва ми виїхали відразу на початку війни, сказала Діна рішуче. Нас евакуювали в Дагестан. В сімдесятих роках ми виїхали звідти в Ізраїль, до Києва я вже ніколи не повернулась. А тут знайшла одну однокласницю з випускного класу 1940 року, на фейсбуку. Вона сказала, що Ви нас шукаєте. Так, мені 88 років, з компютером собі раджу, донька допомагає. А Ви архівістка?
- Ні, я вчителька історії, сказала мама й розповіла, що вже сорок років працює в цій школі й намагається зібрати її історію, хоча я б сказала, мама заново її створює. Колись, багато років тому, я поставила з учнями спектакль, сказала вона, про випускників, які просто в день свого балу, перший день війни, пішли на фронт, деяких ми навіть розшукали й запросили на сцену. Замість відповіді Діна поіменно перелічила всіх однокласників, а тоді всіх учителів і деяких батьків. Вона памятала всіх, сімдесят років по закінченні школи.
Після війни, коли ті, хто вижив, поступово повертались до Києва, з фронту, з евакуації, про Діну ніхто нічого не знав. Чверть класу полягло на війні, і в певний момент люди перстали шукати одне одного. Діна єврейка, її міг заковтнути Бабин Яр або ще якийсь. Іноді не шукали, бо були певні. Однак Діна залишилася живою.
- А де ви мешкали в Києві, спитала мама?
- Недалеко від школи, на Інститутській.
Почувши цю назву, мама занепокоїлась.
- Де саме?
- На розі Карла Лібкнехта.
- В сірому будинку на розі? Навпроти аптеки?
-Так, сказала Діна, перший підїзд зліва.
- Але ми теж там мешкали! - закричала мама.
- Але в нашому будинку не було Петровських, відказала Діна.
- Але ж я Овдієнко!
-Свєточка! - скрикнула тепер уже Діна.
Всі присутні мовчали, так ніби розуміли, в чому річ. Батько був перший, хто коротко схлипнув. Мамі подзвонив хтось, хто був уже дорослий, коли вона була ще дитиною. Більше нікого з цього покоління не залишилось...
Діна й справді була маминою сусідкою, на тринадцять років старшою від Свєточки. Вона пам'ятала всіх членів її сім'ї та інших довоєнних сусідів...
